Тільки після 13 років в Італії Яна вперше насіяла чорнобривців, що їй вислала мати

Тільки після 13 років в Італії Яна вперше насіяла чорнобривців.. багато, багато.. з насіння, що їй вислала мама.. МАМА… М А М А..

Це слово хотілось написати з найбільшої букви, не вистачало величини. ЇЇ думки були там – в Україні. Там, де залишилась мама, сама, з сином алкoгoлiком, який забрав все здоров’я. За 13 років шість разів відвідала свою неньку Україну. Сідала між сусідками і починала розповідати. І тим розповідям не було кінця. Просили розповісти ще раз і ще раз, дивувались, заздрили, плакали, знову щось перепитували і знову дивувались.

І вона вирішила написати про Італію, цю гарну країну, багату, далеку і чужу… з її народом – італійцями – добрими і поганими, багатими і бідними. Їй захотілось розповісти про їхнє життя – таке інше,.. про наше життя між ними, про наше життя між нашими, наше життя тут, на їхній землі.

Той день був сірий, як багато попередніх. Мила підлогу і, стоячи на колінах, старалась повитирати пил під диваном, і розплакалась. Розплакалась від безсилля щось змінити. Роботи не було, чоловік десь гуляв, пропадав то на тиждень, то на два, потім приходив весь пом’ятий, п’яний і без грошей. Зарплату віддавав там де був, там десь. Вона відмивала, відгодовувала, прала, чекала два-три дні і все, здавалось, ставало на свої місця. Проходило три дні і все повторювалось. Плакала і зверталась до Господа: поможи мені, Боже, покажи, що ти є, дай знак, два дипломи в кишені, а життя ніякого.

В цій чорній хмарі життя були дні, коли на мить забувалось усе, сусідка стукала в двері і запах ніжного ванільного тіста з зеленим чаєм загоювали їхні paни. В цей день пили чай і одна каже: “Дівчата, а ви знаєте, що багато наших жінок вже працюють в Італії?”

– Як працюють? Що вони там роблять?

– Доглядають перестарілих, дітей, допомагають в сім’ях.

Вона вже нечула нікого, усміхалась, куштувала солодке, жартувала, але вже була далеко, десь там, де потрібно тяжко працювати – але вона зможе, там – де потрібно знати мову, але вона визубрить, там, тамммм.. Потрібні були гроші – де ж їх взяти? Пам’ятає останніх 12 днів не було за що купити хліба. Пішла до тої, яка виручала часто. Не стала просити, боялась навіть думати, почала розповідати помаленьку про тих заробітчан. Подруга довго не слухала, все зрозуміла.

– Їдь, я тобі позичу гроші.

В кімнаті стало тихо.. Вона нічого не розуміла..

– А якщо щось не так?

– Не переживай – все буде добре.

Відразу ж на другий день вона вона пішла до агенції. Там відразу попередили, що 39 років, то вже трохи запізно – там хочуть молодших, та й роботу прийдеться шукати довгенько, 20 хвилин розмови закінчилися тим, що Яна отямилася на вулиці. В вухах дзвеніло – 1000 доларів, 1000 доларів.. Краялось серце і плакала душа. Де ж їх взяти? Аня сказала, що дасть, а якщо ні?! І в цей момент Яназгадала Господа. Чудо! А чого це я переживаю, – подумала вона, я ж просила показати мені чудо – цей раз не буду боятися нічого, все кладу в Божі руки.Чого це я переживаю? Що буде – те буде.

Так з допомогою Божою Яна за чужі гроші виробила закордонний паспорт, отримала візу і зібралась в дорогу, на заробітки, на два роки. Проводили її дві сусідки – старші, однолітки її мами і дві молоді, так-так ті, з якими в той день пила чай. Старші плакали, молодші – напевно, в душі по-доброму заздрили. Пам’ятає добре, як плакала мама, обнімаючи, її чекала машина, часу було мало. Жінки, які їхали з нею, дивилися сумно. Дороги назад не було, а попереду – невідомість, пустота і страх. Господи, хоч-би віддати гроші, які позичила, великі гроші.

На третій день пізно ввечері нарешті їх привезли в Неаполь. Яна добре пам’ятає той вечір. Зійшла на чужій землі. Страшно не було, тільки сумно, сумно. Як воно буде? По дорозі порахувала – знала три тисячі слів, це її заспокоювало. Багато дівчат посходили по дорозі. з нею залишилися 6 чоловік. Як і обіцяли, їх зустріли, якась жіночка – в неї повинні вони були зупинитися на квартирі – і двоє мужчин, йшли вони довго, один за одним, старалися запам’ятати дорогу. Завтра їх чекав новий світ, нове місто, інша мова, усе нове.

Квартира знаходилась на третьому поверсі. Піднімались тихенько, щоб ніхто не чув. Мовчки. В квартирі вже було більше 15 людей – всі українці, жінки і чоловіки, всі разом, хто вчив мову, хто їв, хто спав, а хто пив вино і розповідав про своє. Запах алкoгoлю і сигapeт змішалось. Туалет після трьох днів дороги вже не був бажанням, був необхідністю. Терпіння вже не вистачало, але черга жінок біля дверей не зменшувалась. Потрібно було чекати. Десь через дві години помаленьку почали лягати спати. Кожен з “квартирантів” заплатив по 5 доларів для “падронеси” і пішов відпочивати. Яна повинна була спати разом з іншою жінкою. Це не було ліжко, це не був диван, це було-щось. Не знає вона, як вони спали. Хоча, на це тоді ніхто не звертав уваги, усіх їх турбувало, що буде завтра, Яке воно це завтра, що це таке і з ким його розділиш, вона не знала. Перший вечір в Італії не обіцяв аж нічого доброго. Засинаючи, Яна думала, як і всі інші – якби тут було погано, ніхто б сюди не їхав, і потім – ніхто ж не повертається.. І дзвеніло в вухах: я змушена, мені потрібно, я витерплю.

День розпочався дуже рано – ще не було шостої. Знову черга біля туалету. Тільки потім вона зрозуміла – до 8 години ранку потрібно було вийти з квартири – в цей час італійці починають прокидатися. “Квартирантів” ніхто не повинен був бачити. Ввечері не можна було повертатися раніше восьмої.

Було достатньо холодно, але сонце не ховалось. Яна йшла швидко, стараючись згадати безпомилково дорогу в центр. Хвилин 45 і вже була на місці. Відразу побачила “наших”. Треба було шукати роботу. Коли виїжджала, умови були такими:

– 5 дол. за кожну ніч;

– 300 дол. за роботу;

У неї було 268, це все, що залишилося з позичених. Боялась купити води, грошей було мало. Не знала, коли знайде роботу, проте знала, що кожен вечір потрібно платити за ніч. А ось з роботою – жaх, якщо не маєш 300 дол. – роботи тобі не дадуть. Вона не мала. Єдина надія на те, що прийдуть італійці, яким потрібна допомога в цей момент. Ці грошей не брали. Словом, надії було мало, але Яна, як і багато інших, була вже тут і дороги назад не було.. З зошитом в руках так і пройшов цей перший день в пошуках роботи. Вчила італійську і бігала то вперед то назад.

В одному місці пропонували роботу за 300 – їх вже знали, це були наші українські, так звані, “роботодавці”, які брали гроші і по дорозі втікали, інші – теж наші, які домовлялися з італійкою чи італійцем і, взявши гроші, вели на роботу, а через два дні тебе викидали з сумкою на вулицю. Хтось пропонував роботу, брав за неї гроші, 10-15 чоловік везли далеко на сезонні роботи, місяць-два працювали, по 15 годин на добу, спали всі на купу, далеко від людей в полі, а потім їх виганяли не заплативши нічого. І поверталися вони завжди сюди, на це місце – місце пошуку роботи – змучені, голодні, холодні і починалось все з початку. Таким був той перший день. Яна так і не купила води, боялась розміняти гроші. Треба було повертатися на квартиру. Ноги гули, на площі не було жодного місця, де можна було б присісти. Вечоріло.. Усмішка найшла на обличчя тільки від одного – вранці здавалось, що не розуміє нічого. В кінці дня – вже було легше – 3000 слів помаленьку згадувались і, здавалось, ставали на свої місця.. Так зване “хрещення” на італійській землі пройшло непогано. Тепер вона знала, якими шляхами шукається робота в Італії, і головне, що Іванка зрозуміла в той день – це що ніхто, ніхто так не п’є з нас українців кpoв, як наші ж українці.

Дні йшли, а роботи не було. Збільшилась тільки кількість людей на площі: хто шукав роботу, хто бродив по магазинах, хто плакав і переживав, а хто передзвонював знову і знову в надії почути щось нове; кількість безробітних українських жінок росла, як гриби. Якщо і знаходив хтось роботу – ввечері привозили 10 нових. Їх на площі не треба було шукати, вони були, як на долоні. За 13 років змінилось тільки одне – на площах міст і сіл Італії з’явилась дуже велика кількість українок старшого віку. Їх видно було здалеку – втомлені, сумні, розгублені. Вони ніколи не йдуть повільно – вони завжди біжать. І тільки деякі з них знайшли своє – когось, хто думав за них і допомагав їм. Ці останні поділені на дві частини. Одним допомагали сьогодні, а завтра про них і не згадували. І тільки одиниці, здавалось, влаштувались

Від напливу такої великої інформації тріщала голова, багатьох було шкода, за деяких було соромно.

На третій день під вечір до Яна підійшла українка, відразу було видно – вже тут давно. Слово за словом.

– Я знаю, – каже – одного італійця, який шукає і дає для наших роботу. Якщо хочеш, я тебе до нього заведу, там вже є наших п’ять жінок. Умови такі:

– живеш з іншими дівчатами в нього і платиш так само 5 дол. за ніч;
– їси в нього – 8 дол в день;
– 300 дол за роботу. Якщо грошей немає – віддаси в першу зарплату.

Ця новина звичайно була найкращою за ці дні. Яна могла тепер купити пляшку води. Домовились, що вона Наталі перезвонить. Страх і недовіра переборювали відчай. Не знала, що робити. Можна було тільки чекати вечора. Дзвонила, як домовились в 10.00. О чудо! Їй відповіла Наталя. На другий день вже їхали на зустріч. Відкрив їм двері привітний італієць вже достатньо похилого віку. Квартира була велика. Розмовляли на кухні. Нічого з того часу вона не забула за минулі роки. А ось, як вона розуміла і як розуміли її – не може згадати.

Читайте також:  Удар з ноги замість будильника: "українське рабство" у Польщі

Відважилась попросити і за Лілю, з якою приїхали разом (та й вже не буду сама, думала).

– Ок, каже- ніяких проблем. Приїду і заберу вас о дев’ятій

На площі Яна знайшла Лілю і обоє вже чекали вечора. Як же хотілось виїхати з тої жаxливої квартири!.

Рівно о дев’ятій за ними приїхав Анієлло і через пів години вони вже були на новій квартирі. 5 наших дівчат вже їх чекали. Пам’ятає запах домашньої кухні і спокій.

Хотілось плакати, сміятись. Яна не знала, що її чекає, але була впевнена, що Господь їй не тільки відкривав і показував дорогу, він її вів за руку.

Готував їсти Анієлло. Після багатьох років в Італії Яна не раз згадувала ту мізерну суму за їжу, яку вони повинні були платити. Обід був чудовим, вино він робив сам і був задоволений, що хтось з ним його вип’є. Вона не пила. Не пила і раніше. Ніколи. Їла, слухала всіх і думала про відпочинок. Три дні в дорозі і три на площі давали про себе знати.

Поївши, всі подякували, попіднімались і пішли в кімнату, Яна розгубилась – іти в кімнату вона не могла, стіл був не прибраний. Мовчки помила тарілки, все поставила на місце. Була сама. Ніхто не вийшов. В туалеті на неї очікувала не надто приємна картина. Мусила мити і там.

В кімнату зайшла пізно. Хто лежав, хто сидів, розмовляли і вчили мову. Через якийсь час до них зайшов господар. Посміхався, щось розповідав і вони йому щось відповідали і тицяли головами.

– Як і де ми будемо спати?, – спитала.

– Одна – ось тут, одна – там, – показував, а хто хоче – може спати зі мною. Так і сказав!

Тільки зараз Яна добре роздивилась ту кімнату, ліжка були внизу і зверху. Те, що вона почула вбuло її наповал. Усякими історіями вона вже була насторожена ще з України. І тут – на тобі! В кімнаті так стало тихо, що чути було, як пролітала муха. Цю тишину порушила Ліля.

– Я піду… і пішла…

Всі полягали тихенько спати. Ніхто не промовив жодного слова.

Прокинулися трохи пізніше, адже роботу повинен був шукати господар. В кімнаті було тихо, жінки вже почували себе, як дома. Вчили мову, знову і знову роздивлялися фото своїх рідних, плакали. Після сніданку з’явився господар і закликав усіх жінок у свою спальню. Ніхто, як і в попередній раз не промовив жодного слова, тільки здивовано дивилися одна на одну. Спальня була достатньо великою, але майже пустою. Велике ліжко, круглий стіл, два крісла, було чистенько і все на місці. На підвіконні розцвіла гарна біла квітка, тільки сяйво її краси не досягало чомусь того місця, де стояло ліжко. Та й ніхто туди і не повертав голову.

– Дивися, Яна, – сказав господар, звертаючись до неї, ось тут – вона побачила велику кришталеву вазу, наповнену достатньо великою сумою грошей різними купюрами – візьми гроші і купи все необхідне. Зготуй, будь ласка, обід ти. Сьогодні я занятий, я сьогодні працюю. Попрощався і пішов. Жінки одна за одною гусачком, як увійшли, так звідти і вийшли.

І сьогодні Яна не може зрозуміти, чому в тій квартирі дівчата-жінки не розмовляли між собою.

Жінка була шoкoвана, італійської кухні не знала. Та і жінки, хотілося, щоб залишилися задоволені. Помаленьку вдягнулась, зайшла в спальню господаря, взяла гроші і пішла щось купувати.

Обідали пізно, десь о четвертій. Всі чекали господаря. Думки були тільки про одне – робота, хоча б одна – і вже на одну жінку в “черзі” менше. Обідом були задоволені всі, а Яна ще довго згадувала, як переживала, щоб усім вистачило і, щоб не коштувало дорого.. Бігала, пам’ятає, по магазинах з словником, шукаючи “згущівку”. Знайшла, спекла торт, була навіть риба.

– Все вдалося на славу, заспокоювала вона себе, миючи в кінці обіду посуд. Та й дівчата залишились задоволені, чула, як реготали там за дверима. За клопотами цей день пройшов дуже швидко.. І вона навіть не здогадувалась, що в кінці цього дня її чекає великий сюрприз. І, що Господь ще на трішки – ні, на багато – відкриє двері в її життя-буття на цій італійській землі.

Ввечері жінки познайомилися ще з одною нашою українською дівчиною. Прийшла вона провідати нашого господаря. Була вагiтною вже добрих 5-6 місяців. Дізнались, що живе не з італійцем, а з одним молодим хлопцем з Албанії. І поки ставили все на стіл, вона встигла багато розповісти про себе. В Італії вже була більше, як пів року, на роботі вона ще не була і, що утримував її співмешканець. Частенько сварилися і став, навіть, на неї руки піднімати. Всі семеро були мамами і, наслухавшись цих жaxів її шкодували. Мала 20-25 років, їла, пила вино і йти додому аж ніяк не збиралась. Хтось продовжував їй телефонувати, а вона говорила і говорила.

Було так шумно, що забули про господаря. І коли він знову зайшов на кухню, по його щасливій усмішці всі зрозуміли – є новини.

– Є робота, – сказав він,- і підеш туди ти. Дивився на Яну. З переляку у неї пересохло в горлі. Адже одна з жінок вже чекала роботу більше 2-х тижнів. На якийсь час усі замовкли.

– Завтра ввечері приїдуть з тобою знайомитися. Просять два-три дні, щоб організуватись.

Звичайно, щось після цих слів змінилося, кожна про себе думала – чому вона, а не я, але господар вже знову був за столом і вечеря продовжувалась.

Кожний думав про своє. Тепер був страх за те, чи ти підійдеш, чи тебе захочуть, як ти зможеш щось сказати, чи тебе зрозуміють і чи ти зрозумієш їх . Коли виїжджали всі знали, що там, в Італії чи Греції, Німеччині чи Сполучених Штатах – мова інша, її треба вивчити; мене зрозуміють – думали одні, я зможу – думали інші. Тисячі наших людей, які виїхали за кордон в пошуках роботи, тільки тут, далеко від своїх рідних і далеко від своєї рідної землі зрозуміли, що значить не розуміти нічого, коли до тебе звертаються і бути безсилим, коли хочеш щось сказати. Часу на роздуми не було – з першої хвилини ти повинен розуміти, все і відразу. Кожен з них пройшов цей шлях, як міг: більшість так і не вивчила її досконало, хоча в цьому завжди звинувачували самих себе. Ніхто не хотів думати про тисячі інших проблем, які їх там чекають і що працювати – означає не тільки працювати фізично.

Кожна думала про своє: чи діти і батьки здорові, чи все добре в школі, чи чоловік отримав зарплату, чи син знайшов роботу,чи в інституті, де розпочала вчитись дочка, зачекають ще трішки з оплатою за навчання, чи вистачить маминої пенсії, щоб заплатити за квартиру.

Їм здавалось, що тільки в господаря не було жодних проблем. Завжди був привітним, спокійним і чемним. Жодного поганого слова, жодного. Як усі чоловіки “святим” він не був. Жив своїм життям і заробляв гроші по-своєму. Як зрозуміла того вечора Яна, більшу частину проводив між українськими жінками. Шкодував кожну по-своєму, коли якась плакала, здавалось плакав з нею. І так забував, що був самотнім.

Тоді Яна ясно зрозуміла – різниця між українськими і італійськими чоловіками дуже велика і не помилилась. Це дійсно так. Але тільки роки життя в Італії дали на це правильну відповідь.

– Та ж на неї і українець би pуки пiдняв, – казала схвильовано одна з жінок, коли гостя на кінець попрощалась і вийшла з хати, – ти ж дивись, котра година зараз. Було дійсно дуже пізно. Не знали куди та дівчина пішла, чи хтось її чекав, як зреагує її чоловік, побачивши такою. І кожна з них думала про розпач її батьків, які можливо нічого і не знали, а якщо і знали, то аж ніяк і нічого не могли змінити. А в вухах ще довго дзвеніло її п’яне бурмотання: – ту дитину я віддам, я вже домовилась.

Познайомившись з людьми, в яких повинна була працювати, Яна стала чекати тих два-три дні. Не питала, скільки їй будуть платити, чи буде вона мати якісь вихідні, не питала нічого. Вона була щаслива – їй знайшли роботу. Розмовляли вони довго, були спокійні, ввічливі і чемні, усміхались, щось питали. Мама мія!!! Вона нічогісінько не розуміла! Пам’ятає тільки, що згоджувалась з усім, киваючи головою і щиро усміхалась у відповідь.

Зараз вона згадує це все, як жaх. І для дівчат, які щойно приїхали повторює ще раз і ще раз: – не дивіться, яку зарплату отримує та, що приїхала пів року назад, два роки чи десять. Не забувайте, що працювати в сім’ї (а нас тільки на таку роботу можуть взяти) – означає не тільки не змогти заснути цілу ніч, але і продовжувати працювати цілий день, означає бути медсестрою, прибиральницею, для когось мамою, сестрою чи дочкою; володіти мовою і терпінням, залишатись спокійною і уважною.

На жаль, практично ніхто її не слухав. І першим питанням, коли пропонували роботу, завжди залишалось: А яка зарплата? Коли ж італійці їм відповідали: – Скільки ж ви хочете – вони усміхались і, нічого не розуміючи, казали так або ні?

Сьогодні Яна не хотіла більше про те все думати.. Її життя продовжувалося, на чужині, а думками була кожну хвилину була далеко… вдома.

Радуга, Вісник.К.

Джерело.

РЕКЛАМА: