РИМ: Всі дороги ведуть сюди

“Італія, благословенна Італія лежала переді мною”, – писав на початку 1990-х класик сучасної української літератури Іздрик, якого цитував у епіграфі до свого роману не менш відомий український письменник-постмодерніст Андрухович. Однак аж ніяк не митці з України стали для нашого покоління першовідкривачами благодатної “землі молодого теляти”, як називали Італію давні греки, котрі й дали назву цій країні.

Найпершими знайомитися зі скарбами італійської та водночас світової культури з її яскравими спалахами періоду античності та Ренесансу, пишністю давніх імперських часів, надзвичайними винаходами гуманіста Леонардо да Вінчі та, зрештою, осідком правонаступника святого Петра на землі Папи Римського поїхали українські заробітчанки. Після проголошення незалежності України, коли можливостей виїхати за кордон стало більше, саме українські жінки вирушили до Італії, щоби стати там, передовсім, доглядальницями для стареньких італійців.

Справа в тому, що в Італії, на відміну від інших країн ЄС, немає соціально-медичних закладів для старих людей. Італійці воліють помирати вдома, тому в цій країні багато вакансій саме у сфері догляду за престарілими. Потребу в таких послугах заповнювали впродовж останніх двох десятиліть українські заробітчанки. За недавніми даними італійського генконсульства України, кількість жінок серед українців, які виїхали на заробітки до цієї країни, перевищувала 90 відсотків.

Важка, але добре оплачувана робота, розрив родинних стосунків та відірваність від батьківщини, а разом з тим фінансова незалежність і переоцінка колишніх цінностей – все це дуже часто призводило до виникнення в заробітчанок психологічної залежності від чужої країни, котра годує і дає роботу. Повертаючись додому, вони не могли адаптуватися і повернутися в сім’ю, тому знову їхали на заробітки, потрапляючи у замкнуте коло. Це явище свого часу українські психологи охрестили “італійським синдромом”. Його наслідком стало формування в Італії специфічної української діаспори – однієї з найбільших у Європі, доволі згуртованої і переважно жіночої.

За більш ніж півторатижневе перебування в Римі у різних місцях від людей різного віку і статі, випадково проходячи поруч, я щодня принаймні по декілька разів чув українську мову. Таке враження, що вона на другому місці після італійської. Ну, можливо, англійська й румунська ще можуть посперечатися… Але української більше, ніж, наприклад, польської чи російської. Бувало, сідаєш у метро на єдине вільне місце, підглядаєш, що читає жінка поруч, а там – українською Перше соборне послання апостола Петра, – ділився враженнями з кореспондентом “МІСТА” галичанин Віталій Павлишин.
За словами редакторки “Української газети в Італії” Маріанни Сороневич, із республік колишнього СРСР в Італію найбільше приїхало власне українців. Ставлення до них тут здебільшого позитивне. Адже, на відміну від румунів чи марокканців, українці рідко з’являються на сторінках кримінальної хроніки. Українську діаспору ще називають “невидимою” громадою, через те, що українці особливо не виділяються в тутешньому суспільстві і легко пристосовуються до італійського способу життя.

Італійці воліють помирати вдома, тому в цій країні багато вакансій саме у сфері догляду за престарілими. Потребу в таких послугах заповнювали впродовж останніх двох десятиліть українські заробітчанки

Українці не беруться за відкриття власної справи в Італії. Частково це пояснюється тим, що сюди здебільшого приїхали жінки після 45 років з метою підтримання родини в Україні, а не налаштування власного життя. Найбільш поширений бізнес українців – невеликі магазинчики з продуктами. Здебільшого українки працюють у галузі домашнього господарства, тобто, домогосподарками чи прислугою з догляду за дітьми та літніми людьми, – розповідала пані Сороневич.
Попри все, “італійські” українці не забувають власних традицій, і принаймні релігійні свята намагаються відзначати за власним звичаєм. Тільки в Римі є дві греко-католицькі церкви, які в неділю та на свята завжди переповнені, на відміну від римо-католицьких костелів, котрі приваблюють більше приїжджих туристів, ніж місцевих вірян.

Одним із таких туристичних об’єктів є церква Санта Марія ін Космедін у Римі, збудована на місці давнього язичницького капища, яке існувало ще в античний період – у IV столітті до нашої ери. Як спогад про ті давні часи, тут залишилася кругла мармурова плита із зображенням маски Тритона (або Океана), розташована в портику. Прикметно, що оздобу давнього капища використовують дотепер послідовники християнських традицій як своєрідну сповідальницю.

Це перший в історії світу “детектор брехні”. В отвір цієї маски треба засунути руку, простоявши перед цим від 15 до 45 хвилин у черзі (залежно від напливу туристів). Якщо ніякий бабай тобі її не відкусить – то ти чесна людина і вірний сім’янин. У іншому випадку – вибачай… Мені не відкусило. І взагалі, нікому за період мого перебування там. Мабуть, прийшли всі порядні, – розповідав Віталій Павлишин.
До речі, у цій церкві часом відбуваються богослужіння і за греко-католицьким обрядом. Але як туристичний атракціон вона має все-таки більшу популярність.

Попри те, що на території столиці Італії розташована єдина в світі абсолютно теократична держава Ватикан, близькість до Папи Римського не робить італійців особливо побожними. Принаймні, у самому Ватикані та навколо нього, за словами співрозмовника “МІСТА”, з уст паломників та людей у священицькому вбранні найчастіше можна почути польську мову, а не італійську. А на площу Святого Петра, щоб отримати благословення від папи, щонеділі рівно о 12 годині сходяться делегації з цілого світу. Окремі “салюти” від понтифіка отримують ті, хто приходить сюди зі своїми національними прапорами.

Окрім Ватикану, на території Італійської республіки розташовані ще дві держави – карликова Найсвітліша республіка Сан-Марино, якою упродовж року керують почергово два капітан-регенти, та зовсім крихітний Суверенний Мальтійський Орден, що попри свою назву розташований аж ніяк не на Мальті, а на території тієї ж таки італійської столиці.

До речі, Італія – дуже неоднорідна країна. В її складі налічується два десятки регіонів, кожен з яких має свої характерні особливості – аж до вживання різних діалектів та мов на такому рівні, що не завжди мешканці з різних кінців країни розуміють одне одного.

Зрештою, Італія стала єдиною державою не так вже й давно, щойно 1831 року уродженець Генуї Джузеппе Мадзіні створив підпільну організацію “Молода Італія”, метою якої було звільнення та об’єднання країни. Найвідомішим вождем так званого Рісорджименто (возз’єднання Італії) був інший Джузеппе – полководець Гарібальді, який нині вважається національним героєм. Внаслідок об’єднання у 1861 році утворилося Італійське королівство, яке охоплювало територію від північних промислово розвинутих та частково німецькомовних (особливо у провінції Південний Тіроль) регіонів до південних областей (включно з островом Сицилією), де дотепер тримаються значні арабські впливи та контроль знаменитої мафії.

Треба сказати, що ідея національної єдності зуміла так захопити уми італійців, що саме в цій країні зародився справжній фашизм (від слова “фашіо” – зв’язка, спілка). І хоча головним провідником і вождем (по-італійськи – “дуче”) італійських фашистів вважається Беніто Муссоліні, справжнім ідейним натхненником цього суспільного руху був Габріеле д’Аннунціо – епатажний літератор, твори якого через надмірний еротизм забороняла католицька церква, екзальтований політик, який мріяв відродити славу Давнього Риму (саме з його ініціативи привітанням фашистів став так званий римський салют), сміливий воєначальник, який пішов добровольцем на Першу світову війну і у віці 52 років став найкращим військовим пілотом Італії.

Читайте також:  Молодь з Прикарпаття побувала в Римі

Саме під керівництвом Габріеле д’Аннунціо було здійснено перший в історії воєн авіаційний наліт на ворожу столицю: ескадрилья, якою він керував, з’явилася у небі над Віднем – і з літаків на голови австрійцям посипалися… листівки, розмальовані в кольори італійського національного прапора. “Віденці! Пізнайте італійців краще. Ми могли б скинути на вас тонни бомб, а натомість шлемо вам із неба триколірний привіт!” – йшлося у розкиданих над столицею Австро-Угорщини летючках.

Ідея національної єдності зуміла так захопити уми італійців, що саме в цій країні зародився справжній фашизм

Але найбільш фантасмагоричним діянням цього предтечі італійського фашизму стало захоплення міста Фіуме, приналежність якого після закінчення Першої світової війни оспорювали Італія та майбутня Югославія. Поки точилися політичні дебати, Габріеле д’Аннунціо увійшов у місто на чолі військового підрозділу націоналістів і оголосив, що передає владу італійському уряду. Коли ж офіційна влада Італії від цього подарунка відмовилася, проголосив незалежну Республіку Фіуме.

Більш сюрреалістичного державного утворення Європа ще не бачила. Проект конституції Габріеле д’Аннунціо написав у віршах. Фінансові проблеми з наповненням бюджету вирішував піратством, захоплюючи торгові кораблі, які проходили повз місто. Коли продовольства не вистачало, громадян задобрювали кокаїном. Сам глава держави наркотиками теж не нехтував, тому рідко спав і по кілька разів на добу звертався до підданих із полум’яними промовами. Життя республіки нагадувало нескінченний карнавал: вдень – марші з квітами і прапорами, вночі – факельні походи, феєрверки і танці.

Кадрові призначення – окрема історія. На пост міністра культури було запрошено знаменитого італійського диригента Артуро Тосканіні, який розважав громадян симфонічними концертами на головній площі. Міністром закордонних справ став бельгійський поет-анархіст Леон Кохніцький, який одразу ж заснував тут Лігу пригноблених Землі. У міністра фінансів було три судимості за крадіжки. Суд вершив особисто д’Аннунціо, причому не за законами (їх просто не було), а згідно з “інстинктом справедливості”. Смертних вироків не виносили: найвищою мірою покарання вважалося вигнання. Республіка Фіуме проіснувала всього 16 місяців. Сьогодні про діяльність Габріеле д’Аннунціо нагадує музей, створений у його віллі “Вітторіале” біля знаменитого курорту на озері Гарда.

Попри згадану регіональну строкатість Італії, є тут місце, яке об’єднує всіх італійців і куди, якщо вірити давній приказці, ведуть всі європейські дороги, – столиця держави, “вічне місто” Рим. Воно має величезну кількість переваг: прекрасні туристичні приваби, особливий античний і сучасний шарм, сприятливу для відпочинку атмосферу, близькість моря і все інше, що манить після першого приїзду завітати сюди знову.

Однак, за словами співрозмовника “МІСТА“, Рим брудніший від багатьох українських міст, правила дорожнього руху тут трохи дивні: пішоходи не зважають на червоне світло, а для багатьох машин і мотоциклів пішохідної смуги наче не існує. Міські трамваї і автобуси їздять переважно без графіків, що для стереотипного відчуття справді європейського міста теж дивно. Безхатченків і жебраків у відсотковому еквіваленті (якщо зважити, наскільки Рим більший) десь так само, як у будь-якому великому галицькому місті.

Загалом Рим нагадує такого собі авторитетного діда, який дуже багато знає, ще більше пережив і набудував, має велетенський досвід і блискучу історію, але на старості років трохи відчуває проблеми з охайністю та чистотою, до того ж, за купою публіки, яка приїхала сюди звідусіль і набивається в родичі та на постійне місце проживання, він уже не встигає прибирати, – ділився враженнями Віталій Павлишин.
Апеннінський півострів, на якому розташована Італія, зусібіч оточений морями, але якщо їхати до Рима на море, то це не найкращий варіант. Хоча до пляжів зі столиці можна дістатися за півгодини на звичайному метро (3 євро в обидві сторони), але знайти вільне місце на безкоштовних місцях відпочинку доволі складно, до того ж, вони виглядають доволі занедбаними, та й саме Тіренське море біля Рима надто каламутне.

Тож туристи, які приїжджають у столицю Італії, замість кинути “на повернення” монетку в мутні води морського побережжя, жбурляють їх у найбільший у Римі фонтан ді Треві. Кажуть, торік римські комунальники виловили тут майже півтора мільйона євро…

А любителів пляжного відпочинку в Італії більше приваблюють побережжя Адріатичного моря. Найбільш фешенебельними вважаються пляжі Сардинії, куди завозять спеціальний різноколірний пісок, який, щоправда, туристи часто набирають собі на згадку як сувенір. Місцева влада намагається припинити цей варварський звичай: лише минулого року правоохоронці перехопили майже п’ять тонн піску, який намагалися вивезти з острова туристи. До речі, за пляшечку із сардинським піском передбачені серйозні штрафи – від 500 до 3000 євро.

Довідка

Офіційною валютою в Італії з 2002 року стало євро, яке прийшло на зміну італійській лірі. При перетині кордону суми понад € 10 000 готівкою підлягають обов’язковому декларуванню, інакше загрожує штраф (від € 300). Найвигідніше обміняти валюту у банках, які в Італії працюють у будні з 8.30 до 16.00 з годинною перервою на обід. В обмінному пункті варто уточнити розмір комісії, яка може сягати 10%, а в аеропортах – навіть 12%. Одноразово можна обміняти не більш як 500 євро. Наявність паспорта обов’язкова. У великих містах Італії досить часто трапляються термінали автоматичного обміну грошей. Але в цілому цей варіант поки що в новинку.

В Італії передбачена плата за використання автомобільних доріг залежно від категорії транспортного засобу та пройденої відстані. Оплаті також підлягає проїзд деякими тунелями. Підрахунок суми до оплати доволі складний: необхідно помножити одиницю тарифу на кількість пройдених кілометрів. Потім додається ПДВ (22%) і отримана сума округляється до 0.10 євро. Одиниця тарифу залежить від класу транспортного засобу (виходячи з його висоти в районі передньої осі і кількості осей), типу ділянки автомагістралі (рівнинний чи гірський) та керуючої компанії (якщо ділянка автомагістралі розділена між різними компаніями, то необхідно обчислювати вартість кожної ділянки окремо). Цього року ціни на проїзд автомагістралями виросли в середньому на 1.5% порівняно з минулим роком. Детальніше про вартість проїзду платними дорогами в Італії можна довідатися на сайті www.autostrade.it.

Автор: Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 20

Джерело.

РЕКЛАМА: