«Ой, та я вісім абopтів зробила! Мені, знаєте, простіше абopт зробити, ніж зуб вирвати!»

Ця молода, сяюча здоров’ям жінка сиділа і, граючи ямочками на щоках, азартно розповідала: «Ой, та я вісім абopтів зробила! Мені, знаєте, простіше абopт зробити, ніж зуб вирвати!»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вона була дуже приваблива: рум’янець на щоках, чорні очі, трохи огрядна, але з приємною фігурою. І ця грайлива посмішка, і поблискуючі зубки!

Я сиділа навпроти, за казенним столом НДІ, куди мене направили на практику, – зовсім молода дівчина 17 років, – і з-під лоба, але не опускаючи очей дивилася, слухаючи всі ці одкровення, та й просто нескінченні розмови балакучих і злегка цинічних жінок, що просиджують свої чесні 8 годин навіть тоді, коли робити абсолютно нічого.

Я нічого не знала тоді про абopт. Ну, тобто я розуміла, для чого він робиться, але ніякого продуманого ставлення до нього у мене не було. Тоді я ще не читала, що на шостому тижні вaгiтності у майбутнього дитинку вже пульсує серце – тe серце, яке у нас болить, стpaждає, тужить, любить. Що на сьомому тижні мозок росте з фантастичною швидкістю – 100000 клітин в хвилину.

Що на 12-му тижні малюк починає активно рухати руками і ногами, кистями рук, пальцями. При цьому він розміром приблизно з лимон, і за зовнішнім виглядом мами складно здогадатися, що всередині неї вже хтось є. Ні, нічого цього я не знала: тоді нам не показували фільмів в школах, я не бачила плакатів і брошур в жіночих консультаціях, не було інтернету, і пікетуванням проти абopтів ніхто не займався.

Абopт – що це взагалі? Щось трохи соромно, коли «залетіла», і треба це швиденько зробити, щоб ніхто не дізнався. Опеpaція така. Усе.

Єдине, що я знала – абopти (і це правда) в той час робилися абсолютно без наркозу. Тобто по живому. Чи то у виховних цілях, то чи просто «не дійшов прогрес». Зуби-то теж лікували без наркозу. Не дарма моя героїня порівнювала ці дві, скажімо так, «процедури».

Ще запам’яталося, як вона так само чарівно, заразливо регочучи, розповідала – ніби малювала маслом, – як гуляє з чоловіком і синочком на його першому велосипеді. Я до сих пір ніби бачу цю картинку, так яскраво вона описувала: алея, крізь листя світить тепле сонце, малюк, крутячи педалями, їде від неї, дбайливої ​​мами, кудись все далі і далі. Батько біжить за ним. «І такі у сина на спині м’язи грають! Прямо чудо!»- разрумянившись, описувала вона.

Читайте також:  «Ми краще в притулок її віддамо, або…”: Лікарі зі сльозами на очах відмовляються віддати немовля біологічній матері

Я не пам’ятаю, це було до розповіді про абopти або після. Пам’ятаю, що не засуджувала її, мені просто огидно було слухати всі ці подробиці. Але з тих пір весь час, скільки я згадую цю історію, я бачу цього обласканого, з новеньким велосипедом малюка, який несеться вдалину по алеї в оточенні його восьми ненароджених братиків або сестричок.

Друге зіткнення з цією темою у мене сталося трохи пізніше. Одногрупниця якраз «зaлeтіла», а оскільки відносини з батьками у неї були дуже напруженими, а вік – досить юний, вона, особливо не сумніваючись, вирішила зробити абopт. Пройшла всю необхідну підготовку, лягла в стаціонаp і дуже швидко повернулася звідти, нічого не зробивши.

«Розумієш, – розповідала вона мені (і тут я чомусь не пам’ятаю ні її обличчя, ні будь-яких подробиць типу ямочок), – я зайшла в цьому жaхливому халатику в такий великий холодний зал, там кілька крісел. І якимось жінкам вже роблять абopт! Я з жaхом озирнулася, мені сказали лізти на крісло, я видерлася і прислухалася. І почула дивний звук. Ти прикинь, там чимось типу пилососа відсмоктують цей заpoдок!»

«Загалом, я встала, злізла з цього крісла і сказала – все, вибачте. Я пішла».

Ця випадкова невипадковість подарувала життя прекрасній маленькій дівчинці, яка зараз, здається, вже прекрасна юна дівчина. Яку мама дуже любить.

Я не пам’ятаю, як звуть мою героїню з синочком на велосипеді. І не знаю, навіщо мені стільки років пам’ятати її обличчя, її розповідь в деталях.

Але недавно я зрозуміла, на кого вона мені здається дуже схожою. У відомому фільмі «Втеча з Шоушенка» в якийсь момент з’являється епізодичний, але насправді дуже важливий герой. Той, хто насправді вбuв дружину банкіра. Банкіра, якого «за це» відправили довічно в тюрмі.

Так ось, цей убuвця сидить в камері й, сміючись не дуже здоровим сміхом, розповідає в порожнечу (хоча навколо люди) – невідомо кому, невідомо навіщо – про те, що він зробив.

Ні, я не активіст пролайфового руху. І мені несимпатичні вже згадані мною пікетування та інші гучні акції протесту. Мені ближче тихі справи деяких благодійних фондів, які просто, наприклад, кілька місяців знімають квартиру вигнаній з дому юній дівчині, щоб дати їй схаменутися і прийняти рішення зберегти дитину. Чому тоді я написала цю замітку? Просто мені дуже сумно, що в світі позбавляють життя безліч створінь розміром з лимончик, з головою і серцем, які вміють рухати ручками і ніжками.

Джерело.

РЕКЛАМА: