Невеселий перебіг Ларисиних думок сполохало запитання маленького Дмитрика: «Мамо, а сніжинки бувають гарячі?» Причин веселитися, незважаючи на зовсім близькі новорічні свята, було мало: її невеликої зарплати якраз вистачило на оплату опалення і дитсадка. Омріяна сукня відійшла на далекі перспективи, і тепер Лариса увімкнула на всю потужність свої творчі здібності, які мали допомогти їй не лише вигадати новорічне меню, а й на півтори сотні гривень, що залишилися в гаманці, прожити два найближчі тижні. А на це й справді потрібна була неабияка творча спроможність!
- джерело.
— Де ж ти раніше був? — ледь винувато усміхнулась тоді йому. А за кілька місяців вийшла заміж за Андрія… Але інститут їхньої сім’ї, либонь, не пройшов акредитації, якщо орудувати сучасними термінами, і за два роки від вогнища палкої пpистpасті залишилося тільки величезне попелище. А посеред нього — Лариса з дев’ятимісячною Богданою на руках… і зі свідоцтвом про розлучення. Ось тоді-то й постукав якогось вечора у її вікно Максим. Зайшов на філіжанку кави — а назавтра вже переніс від батьків до неї свої речі.
— Як же ти житимеш із ним, коли не кохаєш? — дивувалась-тривожилась тоді подруга.
— Якщо він поважатиме мене і гарно ставитиметься до дитини, я покохаю його вже за це, — відповіла тоді просто й щиро.
А з часом і справді зрозуміла, що вже не мислить себе без свого Максима. Тож Дмитрик, певна річ, — дитя кохання. Максим дітей не розділяв — за рідних мав обох. На Богданине «тату» реагував незмінною лагідною усмішкою, до сина був вимогливіший: справжньому чоловікові, мовляв, не пестощі потрібні.
Втім, певно, на пестощі піддався й сам. Бо відколи з’явилася в селі нова завклубу, чоловіка наче підмінили: шукав найменшого приводу, щоб навідатися до закладу культури, а у спілкуванні з Ларисою, навпаки, — найдрібнішої причини для сварки. Чутки доходили до жінки, але вірила не людям, а коханому. Проте після відвертої розмови сама зібрала його речі.
— Я не тримаю тебе, — мовила. — Саме тому, що кохаю, відпускаю, бо не хочу й не можу завдавати тобі стpаждань. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як тяжко мені це казати, але бажаю вам щастя.
Боліла потім не душа — боліло навіть повітря, яким дихала, і світ теж увесь болів. Єдиними ліками стали діти. Ними відтоді й жила. А вони трепетно оберігали мамин спокій кожне по-своєму: Богдана, студентка, не пропускала й дня, щоб не зателефонувати, Дмитрик же ні на хвилину не залишав її на самоті з важкими думками. А нині написав зворушливого листа святому Миколаю: «Подаруй, будь ласка, мамі нову сукню. А ще, дідусю Миколаю, скажи татусеві, що ми його дуже любимо і чекаємо!».
Лариса, прочитавши дитяче послання, плакала цілу ніч. Досвіта пішла до сусідки…
Прокинувшись, син радо витягував з-під подушки разом із цукерками «листа від Миколая».
«Сукню мамі твоїй, — читав по складах хлопчик, — мої помічники ще шиють. А татові я неодмінно передам твоє прохання, як тільки-но домандрую до Чернігова…»
— Мамо, у нас усе буде гаразд! — застрибав радісно по кімнаті малий.
Лариса щосили тамувала в собі ридання: знала, що мусить стримувати себе заради дитини. Бо ж саме для цього й мудрували з сусідкою над листом…
Відтоді минуло 10 днів, а малий щодня повторював, мов заведений:
— Тато неодмінно повернеться!
Одного дня Лариса не втрималася, заплакала:
— Невже ти не розумієш, що не прийде татко, що він у іншої тітки тепер живе?
Малий насупився і мовчки поплентався до хати, важко загрібаючи сніг приношеними чоботятками…
Переддень Нового року почався клопітно: вдосвіта отелилася корова. Тож прокрутилася день, як білка в колесі, то біля худоби, то на кухні: свята ж бо ніхто не скасував! А надвечір тепло одягла сина, посадила на санчата — і гайнули до залізничної станції зустрічати з приміського потяга Богдану. Хурделило, і Дмитрик весело воював із білими клаптями, що летіли зусібіч йому на щоки. Донька гралася з братиком, а Лариса обіймала поглядом обох, щаслива, що діти поряд. Іще здалеку побачила на веранді світло. Стривожилася: хтось чужий уліз? А ключі ж ось, у неї в кишені… Відчинила двері і завмеpла: на тапчані сидів… Максим. Схудлий, потемнілий з виду, але такий рідний! Лариса стала, мов укопана, не в силах ступити більше й кроку, не спромігшись і на слово. Богдана стривожено примовкла коло матері. Зате Дмитрик весело підстрибнув, з якимось пташиним зойком-вигуком підбіг до батька і щасливо повис у нього на шиї. Чоловік рвучко обійняв дитину, заховав обличчя у білявій чупринці сина, вдихнув у себе, здається, саму присутність рідних людей… Мовчанка затягувалася.
— Прости, — видихнув ледь чутно, підвівши погляд. — Прости, простіть… — говорили очі, шепотіла вся його постать…
А їй боліло. До крику — теж німого, але такого, що, здається, стогнало навколо повітря…
— Я ж казав, що татко повернеться! — щебетав син, не помічаючи наелектризованого вщерть моменту. Він переможно дивився на маму і сестру та щільно тулився до батька. Дитина нарешті почувалася щасливою.
Лариса стрепенула з хустки сніг: їй здалося, що сніжинки, потрапивши їй на обличчя, ставали гарячі-гарячі!
Вербиченька. Автор – Леся Гудзь
