«Не знаю, тату, як ви це сприймете, але у мами в Італії є інший чоловік, вона до вас не повернеться»: У Михайла і серце зжалося, і в скронях загупотіло, не дарма ж нехотів, щоб дружина їхала

Той, що любить дощ

– Впорався, дякувати Богу! Картопля викопана, буряки та морква в погребі, капуста заквашена і яблука в ящики зібрані, червонощокі, хоч на виставку вези.

Михайло обійшов город та сад і сів на лавку під хатою. Він задоволено муркотів щось собі під ніс, наче кіт, що теж примостився біля нього. Усе його п’ятдесятилітнє єство випромінювало спокій і умиротворення.

– Ось тільки листя замучило! Скільки з ним не борися, а воно падає та й падає, золоте цієї осені. Шурхотить, наче якусь щемливу ностальгію навіває, – крутяться думки в Михайловій голові. І гарно йому на душі, і дивно. Щось коїться в ній.

Зима довгою буде і суворою, – почув вчора з екрану телевізора. Та йому не стpaшно. Не замерзне. Он дрова сохнуть в хлівці, влітку нарубані і акуратно вискладані, як і належить господарю. А ще гріє серце вона – Тая. Таїска його кохана. При одній згадці про неї очі Михайлові зблискують, вуста ясніють посмішкою, в гpyдях млісно щемить.

Коли його Марія до Італії зібралася, він і просив, і молив, і на коліна ставав. Просив жінку, щоб спам’яталася. Ну, чого ій ще треба! Є хліб і до хліба. Єдина дочка вийшла заміж до столиці за забезпеченого чоловіка. Та Марії наче поpoбили. Все після того, коли подругу свою інститутську зустріла, яка вже багато років працювала в Римі.

– А вона ж трієчницею була! – не вгавала. А тепер – пані! Уся в золоті! Салони краси тримає і в Україні, і в Італії. А я на свою вчительську зарплатню чого доробилася? Крім городу, курей та свиней нічого не бачила. Поглянув би ти на її руки – усі в золоті, манікюрі, ніжні, як в дитини, а мої.

– Не заздри, вгомонися, – заспокоював дружину Михайло. Багаті теж плачуть, – переводив на жарт. Он у неї ні дітей, ні чоловіка нема, для чого ті гроші, для кого живе?

– Живе. Ти точно сказав, добре підмітив. А я – мучуся!

Оформила пільгову пенсію, зібрала чемодан і тільки Михайло її й бачив. На емоціях поїхала. Перший рік взагалі не давалася чути. Потім стала дочці гроші надсилати та йому вітання передавати. Спершу Михайло дуже гризся. Не знаходив собі місця. Оце й тільки рятувався, що роботою. З часом звик жити сам. І пенсії військового йому вистачало. Продукти всі свої були – з саду та городу. Після від’їзду Марії корову він продав, а крoлі та кури добре ведуться, а як в селі без цього?

Дочка жила в столиці, до батька рідко навідувалася. Ото якось він вирішив провідати не так дочку та зятя, як онучку, Катрусю, якій шостий рік виповнився. Накупив дарунків, заpyбав індичку, яєць набрав, тай подався до Києва. Після святкової вечері дочка відкликала його і каже: «Не знаю, тату, як ви це сприймете, але у мами в Італії є інший чоловік, вона до вас не повернеться».

Читайте також:  Рiдні дoньки вигнали мaму з дому, якa пoстійно пpисилала грoші з Ітaлії: “Погoстюєте тyт кiлька днiв, відпoчинете і пошyкаєте собі якeсь житло”

– Є то є, доню, що тут поробиш, серцю не накажеш, я це давно зрозумів, – а в самого стиснулося з болю у гpyдях, у скронях застугоніло, та він не подав вигляду. Ледве ніч перебув, а засіріло – поспішив додому.

– Чоловіче, ви мокнете, зайдіть під накриття! Ви що, німий! – донісся до Михайла незнайомий голос і тут же хтось його потягнув за рукав.

За важкими думками він і не помітив, що стояв під проливним дощем.

– У вас щось сталося, з вами все в порядку? – зазирала йому в очі молода жінка.

– Дякую, все добре! – відповів Михайло і обвів поглядом довкілля. На зупинці їх було двоє. Незнайомка теж чекала автобуса до їхнього села. Михайло глянув на неї.

– Теж мені мати Тереза, – подумав і став діставати хустинку, щоб витерти мокре обличчя.

– Перший раз бачу такого чоловіка, що так дощ любить, – не вгавала попутниця.

– А він нині не теплий, застудитися можете. Здоров’я шанувати потрібно! Ось прийдете такий, як хлющ, до хати, що вам дружина скаже? Ой, напевно, по голівці не погладить. Вилає, ще й як!

Михайло дивився на жінку, слухав її мелодійний голос, наче пісню. Він заспокоював його, на дyші ставало тепло, а по тілі повз холод.

– Напевне, точно захворію, – думав. – А ви до кого їдете? Я, наче, в Антонівці, всіх людей знаю, – запитав незнайомку.

– То дуже добре, що знаєте, підкажете мені, де живе Михайло Зимак, я до нього по справі, – зраділа жінка.

– А по якій такій справі?- оторопів чоловік, почувши власне прізвище.

– Та не дуже гарній. Робота в мене така. По процесу його розлучення з дружиною, яка за кордоном.

– А ви можете прискорити цей процес? – несподівано для себе запитав Михайло.

– Ой, не знаю, що за чоловік виявиться, як воно піде.

– Все добре піде, – відповів Михайло. – То як вас звуть?

– Таїсія, будемо знайомі, – подала руку жінка.

Вони довго розмовляли, пили чай, смакували варенням і молоде вино коштували, – малинове, ароматне.

Тая розповіла, що теж давно одинока. Взаємна симпатія поєднала їх. А може, щось більше, невидимо-ніжне, душевно-ностальгійне, щем­ли­во-солод­ке і таке довгожданне.

Раїса ОБШАРСЬКА

За матеріалами видання “Наш День“

Джерело.

РЕКЛАМА: