І це далеко не найгірша з тортур, які до українських активістів застосувала у Криму російська ФСБ. Коли ще школяркою у романі Івана Багряного «Сад Гетсиманський» натрапляла на сцени катувань українців енкаведистами, думала: «Господи, яке то щастя – знати про це лише з книжок».
- джерело.
Спогади очевидців вражають… Мама кримчанки Олени Долі за сталінських часів була зв’язковою УПА на псевдо Береза, не з чуток знала про катівні НКВС. І це ж треба, аби дочка зв’язкової УПА, переїхавши 2002-го до Криму, у віці 65 літ теж ледь не потрапила до катівень, тільки ФСБ. «3 грудня 2013 року українська громада (і я зокрема) поїхала з Криму на Майдан до Києва, і в цю ніч нам підпалили церкву.
Дякувати Богу, згоріла тільки баня. Коли я повернулася з Києва 5 грудня вранці, була дуже шокована цією подією. Сльози проливалися цілодобово. Я особисто писала плакати «Геть брудні руки від Криму!», «На колінах тільки перед Богом», які ФСБшники особливо активно фотографували». Тоді ж телефон Олени Долі стали прослуховувати… Ще не відбулося референдуму, як активних українців у Криму стали залякувати. Щоб не привертати уваги окупаційної влади, Олена Доля, навіть не виписавшись із квартири, виїхала з півострова. І дуже вчасно. Бо через два місяці після референдуму до неї додому прийшли бритоголові молодики, не знайшовши жінки, стали ходити по сусідах і допитуватися:«Чи відоме вам місце перебування Долі?» І якби жінка вчасно не зникла, хтозна, чи лишилася б жива.
В той же період, у травні 2014-го, незвані гості прийшли до ще одних українських кримчан – Афанасьєвих. Сина Геннадія забрали в ФСБ, бо він упродовж лютого – квітня 2014-го ходив на антипутінські мітинги, носив їжу українським військовим, яких брали в облогу регулярні війська РФ, і навіть посмів знятися у кліпі, читаючи вірш Василя Симоненка. Уявляєте – просто за вірш українського поета, якого в Союзі теж переслідували, жорстоко побили і довели до смерті у віці 28 років.
Ось як відбувалося затримання Геннадія: «9 травня 2014 року я йшов на парад до Дня Перемоги в Сімферополі з фотографією мого прадіда. Якісь люди прямо в центрі міста повалили мене на землю, вивернули руки за спину та наділи кайданки, які не знімали 767 днів. Мені на голову надягли мішок. Дорогою пообіцяли, що відвезуть до лісу, я ритиму собі могилу і лежатиму в ній, якщо не відповідатиму на їхні питання». А потім упродовж десяти днів у приміщенні, що стоїть у центрі Сімферополя, російська ФСБ вибивала «зізнання» з активіста.
«Мені вдягали протигаз на голову і закривали шланг. Я починав задихатися і втрачати свідомість. Вони відкривали шланг, бризкали туди якусь рідину. Я вдихав її. Починалася блювота, яка нікуди не могла вийти, і я захлинався нею. Потім вони брали паяльника і (я процитую) казали: «Сейчас мы в тебя его засунем холодным, а потом включим, он будет нагреваться, и у тебя все там сгорит. И в тюрьме с тобой будут все годы, пока ты будешь там находиться, продолжаться все эти насильственные половые акты».
В інший день знімали одяг, до статевих органів прив’язували оголені дроти, крутили якусь «катушку», яка була схожа на польовий телефон, і я відчував струм по всьому тілу. Це дуже важко і дуже боляче. Мені казали, що те саме буде і з моєю матір’ю».
Десять днів Геннадій тримався. Та врешті зробив те, що від нього вимагали натомість за припинення тортур, – дав свідчення проти Олега Сенцова та Олександра Кольченка, яких потім посадили за ґрати. Коли російська «феміда» засудила Геннадія до семи років ув’язнення в колонії суворого режиму, мати в’язня, Ольга Афанасьєва, яка завжди була аполітичною і російську вважала рідною мовою, на власні очі побачила сталінський ГУЛАГ сучасної Росії. Бо саме туди, в Республіку Комі, етапували сина Ольги.
Більше від двох років Геннадій провів серед снігів та лісів тільки за те, що не підтримав анексії Криму. Аж у червні 2016-го його вдалося визволити. Через переслідування у Криму мати із сином не змогли лишатися на півострові і, не взявши із собою нічого, переїхали до Києва.
Щойно Геннадія звільнили з катівні ФСБ, як у неї потрапив Євген Панов: до війни – водій Запорізької АЕС, а з 2014-го – учасник АТО й волонтер. Його затримали о 3-й ночі в пункті пропуску «Армянськ», коли в серпні 2016-го він просто перетинав кордон Криму.
Затримали, вдягнули кайданки і впродовж п’яти наступних діб катували, аби зізнався, нібито «прямував до Криму з метою диверсійної діяльності за завданням української розвідки». А оскільки чоловік відмовлявся зводити на себе наклеп, то ФСБ вдалося до звичних методів «розв’язати мову»: вдягали на голову мішок, не давали їсти, примотавши скетчем до стільця, били, до оголеного тіла під’єднували струм, щоб усе тіло трясло, а шкіра горіла. «Після затримання й тортур на мій статевий орган надягали пластиковий хомут, яким стягували орган, він синів, і я відчував сильний біль, – вже після звільнення розповів Євген Панов.
– Під час катувань я не витримував. Кричав: «Ви – гестапо!» Але від цього вони тільки сміялися». Звісно, Євгена «зламали». Він зізнався в «диверсійній діяльності». Його, лежачого, доставили у московське СІЗО. А весь цей період Євгенова мама молилася за порятунок сина. «У 2010 році я мала онкологію, Женя всюди зі мною мотався, і я встала на ноги. Коли він повернувся з АТО, я думала, найстрашніше ми пережили. Але коли у серпні Женю затримали, це був жах. Я два тижні була непритомна, місяць пролежала в лікарні. У лютому 2017-го Женю доставили з «Лєфортово» (СІЗО в Москві) літаком у лежачому стані, він практично не міг ходити, в нього була викручена права рука, проблеми з хребтом, німіли рука та нога. (…)Коли слідчий давав мені дозвіл на побачення з сином, я йому сказала: мій син ні в чому не винен. Він відповів мені: «Я знаю, що ваш син не винен, але вдіяти нічого не можу».
І схожих історій – сотні! А кримськотатарського активіста Решата Аметова взагалі закатували до смерті. «Тіло Решата було понівечене безліччю ножових поранень, в нього були поламані ребра, виколоті очі. Його тіло було страшенно деформоване, лікарям довелося збирати його, як конструктор», – розповіла очевидець жахливих подій Лєране Хайбуллаєва. І катів не зупинили ні молодий вік Решата Аметова, ні його четверо дітей (молодшій із доньок було тоді лише чотири місяці). …Зараз кримчани потрохи прозрівають. У книзі «Люди «сірої зони» кримчанка Оксана (прізвище назвати жінка побоялася) підтверджує: «Нині у Криму лікарі жаліються, що зарплати зменшилися наполовину. Спочатку пенсіонери раділи, що їм стали більше виплачувати грошей, але після різкого скачка цін люди відчутно збідніли.
На півострові – хронічна атмосфера страху і терору. Все більше на вулицях пишуть, що Крим – це Україна, але переважно люблять писати про Путіна – «Путін – х**ло». Дуже приємно бачити на День Незалежності України людей у вишиванках, у когось сережки синьо-жовті, в когось футболка. У магазинах рушники кладуть поряд синій і жовтий або кулькові ручки… такий пасивний протест. Чиновники поводяться по-совєцьки. В маршрутці одна бабуся каже іншій: сьогодні «викинули» талончики до ендокринолога. Тобто нинішня ситуація в Криму – це Совєцький Союз не в кращому його прояві» Втім головне питання «Коли півострів вдасться звільнити з-під окупації?» так і лишається без відповіді. Українці вірять: Крим повернеться до України. Але скоро це точно не станеться.
Оксана Бубенщикова
