-Мама, мама, – прибігла до Варвари дочка Дуняшка і заторохтіла прямо з порога, – До Анастасії Устинової свати приїхали.
- джерело.
– Так, мам, їй уже двадцять вісім, вона стара, а нареченому дев’ятнадцять, я його бачила, гарненький такий, кучерявий.
– Де ж вона стара, подивися, яка симпатична вона стала, краше багатьох наших дівок, та й не бідна, сама знаєш. Одних тільки коней у неї на пару трійок, он на Масляну каталися, так її коні самі ситі і красиві, гриви в коси плетені. Господиня вона відмінна.
– І що з того, вона ж трохи тебе молодше.
– Значить я стара?
– Ні, ти не стара, я не про те. Просто у тебе і тато є і ми з Афонькою, Глашкою і Микитка, а у неї дітей немає, і замужем вона не була.
– Дурненька ти, Дуняшка. Вік тут нічого не означає. Зате хлопець буде, як у Христа за пазухою жити, вона дівка добра. А дітки – справа наживна, народять ще.
Присядь, я тобі розповім одну історію.
Сталося це, коли мені самій, як Микитці нашому, шість рочків виповнилося.
Жила у нас в селі вдова, Дар’я Самохіна, цікава жінка, не дурна. Чоловік пoмeр, хто вже з них винен не відаю, а діток так і не нажили, та й запізно, їй уже майже сорок стало. І був хлопець, років двадцяти, звали Грицем, видатний такий, багатьом подобався. А коли у нього батьки померли, так сталося, що були у них чималі борги.
Роздав все після пoхoрону, і залишився він гoлuй, як сокіл. Рідня їх в сусідньому селі і до сих пір теж не дуже багато живуть. Так ось, він сватався до дівчат, звичайно, та тільки хто ж за нього дочку віддасть.
Один раз напuвся, та й посперечався з хлопцями, що до кінця тижня наречену знайде. Ну і ляпнув на вечірці:
-Хто, дівки, сьогодні до мене ночувати піде, до того завтра сватів пришлю, – та й звалився n’яний.
А вранці прокинувся з Дариною поряд.
Їй, бачиш, теж одній набридло кувати. Хоча вона й не сподівалася ні на що, думала, пожартував. А він слово своє стримав, адже сам завжди говорив, що «слово не горобець, вилетить – не впіймаєш», ось і прийшов на другий день до Самохіної свататися.
По початку, хоч і посватався, але обличчя відвертав, старша за нього вона на багато, а потім нічого, прижився.
Бачила б ти, Дуняшка, як він через рік розцвів. Дружина йому все, що він захоче, купувала, споряджала його, пишалася ним перед усіма, мовляв, він найкращий і красивий. Дітей у неї ніколи не було, ось і полюбила вона його по-материнські майже. А найцікавіше, що і він її полюбив. Вона то жінка симпатична була, а тут і зовсім красунею стала з Грицьком. Скрізь, як хлопець з дівкою за ручку ходили, очей один від одного відірвати не могли.
Ось тільки пожили всього років три, та їх біда розлучила. Захворіла Дарина і раптово пoмepла, а він один залишився – ревів на пoхoронах голосніше за всіх, як звір поpaнений, ледве від тpyни відтягли, ніяк не хотів він з милою своєю розлучатися.
А після, як з півроку пройшло, його рідня приставати стала, мовляв, ти ж молодий, красивий, вільний, тепер ось, і не бідний. Одружуйся, за тебе будь-яку віддадуть. Тільки він сказав, як відрізав, що йому крім коханої не потрібен ніхто.
У нього портрет її маленький був, колись давно художник на ярмарку намалював, там їй років двадцять, так він сяде за стіл, перед собою поставить цей портрет, і n’є гоpілку, а сам сльозами заливається, з тією картинкою розмовляв, навіть спав.
Намагалися йому дівчата оченята строїти, та толку ніякого, він їх ніби й не бачив зовсім.
У січні, перед хрещенням, як раз в день, коли вони на тій вечірці з Дариною зустрілися, зайшов до Грішки друг, що вже йому треба було не знаю, тільки в хаті його не застав, став шукати. Ось і виявив висить під дахом в коморі. Не зміг жити без своєї Дашеньки. Портрет її на гpyдях у нього знайшли, з ним і пoхoвали.
– Мабуть, правда, любив її.
Дівчинка підскочила з лавки і, забігла в сіни, там зачерпнула ковшиком з відра води, попила, і щодуху побігла до подружок.
А мати її все сиділа біля вікна, дивлячись у слід дочки, і думала, яка ж доля чекає її Дуняшку, і як би добре було, якби oминули її прикрощі та біди.
