Іра не хотіла руйнувати пару і кохання кращої подруги, тому раптово зникла. І тільки через 20 років донька приїхала до батька

Я прокинулася вранці від наполегливої ​​трелі телефону.

– Алло

– Софія Сергіївна?

– Так це я.

– Моє ім’я – Іван Віталійович, я нотаріус, ви не могли б відвідати мій офіс з дев’яти до одинадцяти сьогодні? Я все поясню при зустрічі.

Це було досить дивно, у мене не було родичів, крім мами.

Хоча ні, коли я була маленька, я думала, що мій тато відважний капітан морського судна, а я його принцеса, все чекала, що коли-небудь, він повернеться зі свого вже порядком тривалого плавання, привезе багато заморських гостинців, а найголовніше – нарешті у мене буде така ж сім’я, як і у сусідських дітей: мама, тато і я.

– Ну і в яких морях цього разу її батько? – якось запитала маму подруга тітка Лара, думаючи, що вони з нею одні, а я не чую розмови.

– В далеких і глибоких

– Брехати то дочці не набридло Ір? Виросте, що скажеш?

– Ось виросте, там і видно буде, ну що ти мені пропонуєш, підійти до дитини і сказати, що у нас його немає? – зітхнула мама.

Того вечора я довго ридала, зачинившись у своїй кімнаті, ось так була перекреслена красива легенда, яку створювала довгі роки для мене мати. Але десь глибоко в душі залишився жити образ батька в красивій капітанською формі, що стоїть біля штурвала корабля.

І ось мами не стало, хоча мені і було вже не п’ять років, а дев’ятнадцять, і мене всіляко підтримували її численні подруги і друзі сім’ї, цю втрату я переносила важко. Більше ніхто не витре моїх сліз, не погладить ніжно по волоссю, не поцілує.

Я звикла, що завжди можу до неї прибігти з будь-якою проблемою, а вона вислухає і направить на правильний шлях.

– Шановна Софія Сергіївна, – почав статечний чоловік середніх років з легкою сивиною у волоссі в строгому сірому костюмі – перш дозвольте висловити мої співчуття.

– Дякую, – я закрила очі, щоб не розплакатися в черговий раз.

Іван Віталійович зробив невелику паузу, а потім продовжив:

– Ваша матінка Ірина Андріївна, доручила мені зберегти для вас деякі документи. Я повинен був передати їх вам ще вчора, але прошу вибачення – у мене був вихідний день.

З цими словами чоловік дістав з сейфа невеликий пакет перемотаний тасьмою, запечатаний справжньою сургучною печаткою, і передав його мені.

Вийшовши на вулицю я пошукала очима куди б присісти, знайшовши вільну лавку в скверику неподалік, я нарешті розкрила пакунок. В руках опинився лист, написаний гарним хитромудрим маминим почерком.

Виявляється, колись вона разом зі своєю кращою подругою була закохана в одного хлопця. Він вибрав, на жаль, не маму, він бачив у ній лише хорошу подругу, здатну вислухати, дати ділову пораду. Одного разу цей хлопець запросив її на свій день народження, напередодні посварившись зі своєю дівчиною. Мама в той вечір втішала його, як могла, але почуття взяли гору, тоді-то все і сталося.

Бути «другим номером» вона не хотіла, тому зібравши речі поїхала в інше місто, де вона мала почати життя з чистого аркуша, вже зі мною.

Ні з найкращою подругою, ні з її хлопцем мама більше не спілкувалася, а, вони не знали куди вона зникла так раптово.

Інститут їй довелося кинути, лише коли я пішла в садок у мами з’явилася можливість закінчити освіту.

Читайте також:  Вона просто додала в друзі незнайомця на Фейсбук і втратила свою дочку назавжди

«Донечко, пробач мене, якщо зможеш, на той момент я була абсолютно одна, батьків уже давно не стало, порадитися ні з ким. Думок про абopт я і припустити не могла, завжди хотіла доньку – красиву, синьооку, з ямочками на щічках. Я тобі дала своє по батькові, пробач, що позбавила тебе батька, пробач за ту легенду про бравого морського капітана. Я залишаю тобі його координати. Знайди його, поговори з ним, потім вирішуй сама. Правда він міг за ці роки переїхати, в цьому випадку, на жаль, я вже нічим допомогти не можу»

Далі адреса та ім’я – Нікітін Леонід Євгенович. З конверта випала маленька чорно біла фотографія молодого хлопця років двадцяти. Так ось ти який значить… батько.

Того ж вечора, нашвидку зібравши речі і зайнявши грошей у маминої подруги, я купила квиток в далеке приморське містечко, яке розташовувалося на півночі нашої країни.

– Господи, якими ж ми буваємо дурними в нашій молодості! – плакала тітка Лара, допомагаючи пакувати речі в дорогу – і Ірка нічого про нього ні разу не сказала, ось вже залізна леді.

Вагон тихо погойдувався, я все не могла заснути, думала, якою він виявиться людиною, чи прийме, як склалася його доля.

Шукати довелося цілий місяць, за вказаною в маминому листі адресою давно жила інша сім’я, довелося почати з університету, де колись вчилися мати з батьком, потім звертатися до архівів, просиджувати над курними відомостями. Нарешті я знайшла, що шукала! Все збігалося: дата народження, ім’я, мені хотілося вірити, що я не помилялася, коли тремтячою рукою переписувала адресу батька в блокнот.

І ось я стояла на порозі заповітної квартири під номером 25, ноги тремтіли, в голові була повна каша, я до сих пір не знала з чого почати розмову.

– Ірина дочка? Лєна! Іди сюди! – двері мені відкрив чоловік, так схожий на того молодого хлопця, тільки трохи посивілий і втратив колишню форму.

На наші голоси виглянула симпатична жінка у фартусі з рушником в руках.

– Як Іркина? Вона так раптово зникла тоді, а ми навіть не намагалися її розшукати.

Потім батько прочитав лист, який мама залишила спеціально для нього, і заплакав, притиснувши мене до себе.

– Доню! Пробач мене – сказав батько після моєї розповіді, Олена Дмитрівна, весь цей час мовчки гортала наш з мамою фотоальбом лише тихо промовила:

– Бідна Іра, все життя носила в серці цю таємницю. Сонечка, ти пишайся своєю мамою, вона вчинила так з благородства, не хотіла нашу пару розбивати, – а потім додала – залишайся у нас, дітей нам з Льонею Бог не дав, а ти зовсім одна там, у своєму місті.

І знаєте цю пропозицію я прийняла, додому все ж з’їздити довелося щоб продати квартиру та попрощатися з маминими подругами.

Ось уже п’ять років я живу в рідному місті моєї мами, тут я вийшла заміж, у мене народилася дочка. За іронією долі мій чоловік виявився моряком, у нас щаслива сім’я хоч і доводиться чекати його з чергового рейсу по чотири-п’ять місяців, зате наша красуня підростає справжнісінькою капітанською донькою, тією, якою я колись так мріяла стати.

Джерело.

РЕКЛАМА: