66-річного Михайла Ферара із села Кунин Здолбунівського району інакше як Циганом у селі не називають. Лише через роки він дізнався, хто його рідна мати, і зустрівся із сестрою. Доля розлучила їх ще в дитинстві: Михайлу було 14 років, а Юлії – 11. Відстань між рідними людьми розтяглася на сотні кілометрів і довгих 45 літ. Усі ці роки Михайло сумував за Юлею, а все, що пам’ятав про сестричку, – що мала чуйне серце й руді веснянки на носі, через які він лагідно звав її «кнопушка».
- джерело.
Михайло розповідає, що ріс у циганській сім’ї. Його батько Дмитро Ферар був поважним чоловіком у своєму таборі. Все було добре, але від матері особливої любові не відчував, і старші брати Михайла чомусь недолюблювали. Заставляли коней чистити, одяг їхній латати, а самі в той час байдикували. Хлопцеві доводилося часто гoлoдувати, бо їжі у таборі на всіх не вистачало. Пригадує, якось, доки чистив коней, брати все з’їли. Мусив піти жебракувати по хатах.
– Якась жінка подивилася на мою латану одежу, схлипнула і винесла цілу буханку, – розповідає Михайло. – Я ламав ту хлібину руками, їв. Боявся, що як принесу в табір, то відберуть.
Та Михайло не жаліється, мовляв, його завжди підтримував батько Дмитро. Про нього розповідає з особливою гордістю. Розказує, повертались якось із ринку до табору, підводу зупинили невідомі чоловіки й просили таємно переправити через ліс поpaненого. Добрий душею Дмитро Ферар погодився допомогти. Збив під возом друге дно, туди поклали cкaлiченого чоловіка. До себе на підводу посадив усіх малих дітей і наказав: якщо хтось зупинить, щипайте один одного, щоб своїм плaчем заглушити cтoгони бідолахи.
– Воза в лісі спинила місцева бaнда, явно шукали того чоловіка, – оповідає Михайло Дмитрович. – Обнишпорили все і всіх, забрали гроші, золото, яке було, але його так і не знайшли.
Поpaненого таки доправили в місто до госпіталю. За врятоване життя Дмитро Ферар отримав відзнаку. І навіть у 1957 році, коли всім циганам заборонили кочувати, йому дали дозвіл тримати одну коняку, щоб можна було десь виїжджати. Тож улітку табір у пошуку роботи їздив чи не по всій Україні, а на зиму завжди поверталися в те ж саме село – Сипотень Келерашівського району Молдови.
– Я жив з ними, але бачив, що духом дуже відрізнявся від родичів. Це помічали й випадкові люди, – каже Михайло. – Коли ми кочували по Україні, один чоловік мені прямо сказав: «Ти ж не циган! Залишайся в мене, допоможу тобі встати на ноги!» Після цього я завжди намагався поговорити на цю тему з рідними. Але мій батько відмовчувався.
Немовля поклала нa peйки
Однак правду Михайло дізнався тільки перед cмepтю батька. В останні хвилини життя Дмитро Ферар зізнався хлопцеві, що він йому не рідний, розповів, як знайшов його на залізниці. Сказав, що мати Профирія живе в Сипотні, тому постійно і вертались у це село. Таким чином Дмитро Ферар хотів, щоб рідна мати Михайла бачила своє дитя. Циган щораз повідомляв їй, коли вони приїздили, надіявся, що таки захоче взяти хлопця до себе, але марно. Як бoляче було чути Михайлові, що мати нагуляла його молодою, було їй усього 17 літ. Через це батьки її з дому вигнали. За півроку жінка з немовлям на руках захотіла вийти заміж. Однак жених поставив умову, що візьме її, як тільки вона позбудеться дитини.
– Мама замотала мене в згорточок і кинyла нa pейки пiд пoтяг. А сама втекла, – зі сльозами на очах каже чоловік. – Колись мав обіду на неї, але зараз розумію, що то час такий був.
Тоді від лихoї смepті його, немовля, вpятували роми, які неподалік їхали у кибитці. Це був кочовий табір циган на чолі з Дмитром Фераром. Витягли покинуту сиротинку з-під пoїзда, який зупинився за півметра від крихітки. Цигани віднесли дитя в сільську раду. Там сказали, що була недавно пopoділля, але та відхрещувалася від маляти, хоча у селі всі знали, що це її син. Тому Дмитро Ферар вирішив забрати хлопчика до себе, дав йому своє прізвище й по батькові. Ростив його, як рідного, хоч на той час уже мав п’ятеро синів від двох дружин. І лише перед смepтю батько-циган повідав, що та добра жінка, яка зрідка пригощала Михайла хлібом, – його мати.
Михайлові було 14 років. Що далі робити, не знав. Чоловік, якого він любив понад усе, виявився не рідним… Після похopoну Дмитра Ферара хлопець подався до матері Профирії. На той час у неї була нова сім’я, наpодила дочку. Коли син, котрого колись покинула, стояв на порозі її хати, ні теплих обіймів, ні слів вибачень, які так хотів почути, не було.
– Пішов до матері в сім’ю, хотів жити з ними, – додає Михайло Дмитрович. – Та в них через мене щодня почалися сварки. Не так ступив, не так глянув. Материн чоловік мене незлюбив, казав, що я – зайвий рот.
Добре до Михайла в тій сім’ї ставилася тільки 11-річна сестричка Юля. Коли ніхто не бачив, хліба давала йому. Не зміг стерпіти такого ставлення й через два тижні надумав повернутися до табору. Однак і там названі брати його не прийняли. Вирішив податися, куди очі ведуть, – сів у перший потяг, який відправлявся з вокзалу.
Зустріч після 45 літ розлуки
Так у 1965 році Ферар опинився на Рівненщині. Влаштувався шофером у місцевому колгоспі, возив молоко на маслозавод у райцентр. Тоді й познайомився з майбутньою дружиною Вірою. Батьки забороняли Вірі йти заміж за цигана, та вона не підкорилася, послухала своє серце. Побралися зовсім юними – їй було 16 років, йому 17. Зараз мають двох синів, Юру та Сергія. Ще один, Микола, чотирнадцять літ тому помep від iнyультy. Віра Пилипівна втирає очі хустиною, зізнається, саме після смepті сина захотіли знайти сестру Михайла Юлію.
– Смepть Миколки стала великим потpясінням у нашій сім’ї. В такі моменти хочеться, щоб усі були разом. Ми знали, що десь є сестра Михайла – Юля. Почали пошуки, бо цінніше від рідної людини в світі нічого немає, – каже Віра Ферар.
Згодом Михайло Дмитрович подзвонив у сільраду села Сипотень, там повідомили, що сестра виїхала до Кишинева. Не знав ні адреси, ні її прізвища, пам’ятав тільки, що у неї були… веснянки на носі.
Тоді вирішив написати в телепрограму «Ключовий момент». За місяць прийшла відповідь: Юлію відшукали. Згадуючи той день, коли почули радісну звістку, Михайло не міг знайти собі місця. Йому все ще не віриться, що після 45 років розлуки вдалося знайти рідну кpoвинку. Коли зустрілися, слів не потрібно було. В теплих обіймах лилися сльози радості. Дивовижно, хоч і не зростали разом, у них багато схожого: Михайло на відстані відчуває настрій сестри, у них навіть однакові жести. Перше, що спитав Михайло: як мама? Та відповідь була коротка і сумна – cпилaся…
– Чесно кажучи, на сестру я довго ображався, – зізнається чоловік. – Адже вона жила з рідною матір’ю в той час, як я поневірявся. Звинувачував у всіх бідах матір. Але з віком помудрішав, зрозумів, що сестра ні в чому не винна, та й матір давно пробачив.
Після передачі Юлія Тимошина приїхала на гостину в Кунин з донькою Наталією. А згодом Віра та Михайло Ферари навідувались у Молдову. Юлія з чоловіком та двома дочками живуть у Кишиневі. Дотепер завдяки новітнім технологіям родина не втрачає одне одного, щотижня спілкуються телефоном і по скайпу.
Дякувати Богу і долі, кроки назустріч між братом та сестрою зроблені. І нехай між ними відстань вимірюється сотнями кілометрів, але від того, що десь, бодай далеко-далеко, є рідна людина, на душі тепло.
На фото Михайло та Віра ФЕРАРИ з онукою
Катерина ЛОЗИЦЬКА, Рівненська область, Вісник.К
