Чернівчанка знайшла своє щастя тільки у 45: Синочок нарoдився з рoзyмoвими вaдaми. Тоді ж Ользі запpoпонyвали написати вiдмову

Чернівчанка Ольга Литвинюк пройшла крізь дуже важкі роки життєвих трагедій, аби зустріти своє справжнє кохання.

“Щастя” – поняття досить відносне, людина почувається щасливою лише деякі миті, все решта – сірі будні. Хоча деяким таланить більше і незважаючи на одноманітність життя, вони мають сім’ю, яка в повному складі, здорова та весела чекає вдома. Ольга Литвинюк з раннього дитинства мріяла, що стане люблячою жінкою та терплячою матір’ю. Та доля їй підготувала випробування, які до снаги тільки найсильнішим.

Щасливе дитинство обернулося розчаруванням

Дитинство пані Ольга згадує особливо тепло.

– Мої батьки жили душа в душу, всі проблеми вирішували разом, виховували мене з молодшою сестрою в ідеальному сімейному світі. І нехай грошей часто не вистачало, то часи були такі, багатих взагалі не було, тож сусіди допомагали одне одному хто як міг, – згадує Ольга Валеріївна. – Мати наша була лікарем-терапевтом, тато – зварювальником.

Жінка розповідає, що її матір дуже поважали як професіонала своєї справи. Батько теж підробляв де тільки міг. Та коли Ользі сповнилося шістнадцять, вона помітила, що ідилія поступово руйнується, батьки стають чужими один для одного.

Чернівчанка із очевидним сумом згадує, як одного дня побачила, що мати гірко плаче у кімнаті батьків. Наступного дня вона повідомила донькам, що вони з татом розлучаються, і що він переїжджає в інше місто з чужою жінкою. Згодом дівчата дізналися, що у тієї коханки була власна дитина.

У нове життя з коханням і професією

– Хоча після розлучення мати швидко постаріла, вона ніколи не забувала про своїх дітей. Ми мали все необхідне, медалістками закінчили школу. Я вирішила стати технологом харчування, сестра, як і мама – медиком, – каже жінка.

Ще в шкільні роки у юної Ольги зав’язалися романтичні стосунки з однокласником. Ними пишалися всі, адже пара була надто гарною та гармонійною, щоб не звернути увагу. Та коли відразу після школи Микола запропонував дівчині одружитися, вона відмовилась, пояснивши, що не хоче поспішати, адже боїться повторити долю матері. Згодом хлопець пішов до армії, а як повернувся, то все одно наполіг, і юна щаслива пара таки узаконила свої стосунки.

У цей час Ользі було лише двадцять два роки. Через рік вона закінчила навчання і пішла працювати на завод. Все було ніби чудово, хоча сім’я і вимушена була проживати у гуртожитку. Через декілька років Ольга завaгiтніла.

Народження дитини обернулося бідою

Дитину дуже чекали. І яке ж щастя було, коли Микола дізнався, що жінка народила йому сина. Та разом із таким безмежним щастям прийшла біда. Лікарі повідомили, що дитина народилася з розyмовими вaдами і що ніколи нормальною не стане. Тоді ж Ользі запропонували написати відмову і залишити сина у полoговому будинку. Чоловік новину про хворобу дитини сприйняв дуже важко, метушився, не знаходив собі місця і навіть почав пuти. Та через декілька днів повідомив дружині, що вважає, що вони мають відмовитися від дитини, а згодом народять іншу, здорову, що вони не зможуть виховувати такого сина і йому буде краще серед таких, як він.

– Мені тоді наче ніж у серце встромили. Ніколи не могла подумати, що Микола, якого я вважала найріднішим, зможе таке сказати, навіть подумати, – каже Ольга. – Я накричала на нього і сказала, що якщо він хоче покинути власну дитину, то нехай відмовляється від нас обох. Ми страшенно посварилися, чоловік казав, що я не маю права приймати таке рішення сама. Після цього він пішов.

Через хворобу дитини, покинула роботу

Ростити хвору дитину виявилося титанічно складно, син Сашко розвивався дуже повільно.

– З такою хворобою, ти не можеш залишити сина самого ні на хвильку. З ним постійно хтось має бути. Я працювала, адже потрібні були гроші, хоч Микола і виплачував аліменти, та цього на ліки і життя бракувало, – каже Ольга. – Тож матір сиділа з малим. Їй було дуже важко, бо догляд потрібен особливий, а вік та проблеми брали своє.

Читайте також:  Тернопільські кардіохірурги провели унікальну операцію

Коли Сашкові виповнилося три рочки, Ольжина мати захворіла. Глядіти дитину більше не було кому. Жінка була вимушена покинути роботу. Грошима допомагали всі, хто міг, навіть колишні колеги: хто мішок картоплі привезе, хто синові смачненького купить.

Тоді Ольга вирішила присвятити увесь свій час синові, аби йому було легше спілкуватися з однолітками. Щодня вона по декілька годин вперто займалася з ним, вчила говорити, читала йому казки. Прогрес не забарився, повільно місяць за місяцем, Сашко почав, нехай не завжди зрозуміло, але говорити. Жінка мріяла, що підготує сина так, що він зможе відвідувати звичайну школу. Після безупинної праці вона цього досягнула. Після дев’ятого класу його віддали на навчання до майстра з ремонту чобіт. І нехай він все життя живе з матір’ю, і не може знайти жінку, яка б полюбила його, але на життя заробляє і навіть Ользі допомагає.

Про особисте життя забула

Коли Ольга залишила собі сина, а чоловік покинув її, вона розуміла, що про особисте життя їй доведеться забути. Адже рідко який чоловік погодиться взяти жінку з дитиною, тим паче хворою.

– Мати часто просила, щоб я йшла на побачення, а сама сиділа з малим. Проте, коли я з кимсь зустрічалась, все було добре лишень до того моменту, коли я казала, що маю хвору дитину, – зі сльозами зізнається Ольга.

– Згодом я вирішила покинути спроби пошуку кохання і присвятити себе цілком Сашкові, а якщо й з’являлися залицяльники – відразу відмовляла їм.

Коли син виріс, жінці стало трохи легше, та вона вирішила, що надто пізно для кохання.

Бути щасливим ніколи не пізно

Після сорока років, коли Сашко вже звик до роботи, Ольга вирішила влаштуватися на роботу. Жінка пішла працювати в кафе звичайним кухарем. Після років, які Ольга Валеріївна виховувала сина, нова робота здалася їй зовсім не важкою. Через декілька років її вже шанували як хорошого фахівця.

Одного разу в кафе, на честь Масляниці влаштували свято – всіх охочих безкоштовно пригощали млинцями, людей прийшло безліч. Під вечір коли всі розійшлися, а у закладі залишилися декілька клієнтів, Ольга вийшла в зал. Там сидів лише один поважний чоловік і з насолодою наминав млинці. Коли побачив кухаря, вигукнув, що чоловікові такої дружини надзвичайно поталанило. Ольга гірко усміхнулася і подякувала. Та гостя кафе це не зупинило і вони розговорилися.

– Тоді навіть не думала, що розпочну якісь стосунки. Павло виявився дуже цікавим, і це не дивно, адже він вчитель зарубіжної літератури. З жінкою вони розлучилися ще десять років тому, вона поїхала до Італії і там знайшла собі іншого, – розповідає Ольга. – Хоча він старший за мене більше ніж на десять років, це майже не помітно.

Під час другої зустрічі жінка розповіла, що живе з дорослим хворим сином і залишити його самого не може. На диво, Павло поставився до цього розумно, поясним, що сам багато років доглядав важкохвору матір.

А через півроку чоловік запропонував жити разом. Все обміркувавши, Ольга погодилася. За її словами, звичайно, це не те палке кохання, яке буває тільки в юності, та воно набагато сильніше, адже побудоване на справжньому взаєморозумінні та повазі.

– Ми в усьому допомагаємо одне одному, піклуємося, якщо хтось хворіє. Павло чудово ставиться до Сашка, ніколи його не ображає, намагається повчати, терпляче вислуховує, – зізнається жінка. – За все це я вдячна небесам і знову вірю у щастя.

Євгенія КОТОРЮК

Джерело.

РЕКЛАМА: